Табір виживання. 2 ч.

         Як і обіцяв, друга частина розповіді про моє перебування в таборі «Дивограй». Кажу відразу цей пост кардинально відрізняється від попереднього.

         Практика в таборі, стала чудовим прикладом того, як з часом може змінюватися думка про людей, оточення, обставини. Думай в людей з якими я працював також змінився погляд на певні речі в їхньому житті. Цю статтю я пишу вже після закінчення практики і як слід все обдумавши.

         Почну мабуть з най головнішого, а саме з ДІТЕЙ. Що може бути прекрасніше за дітей? Мабуть нічого. =) Я навіть уявити не міг, що за час практики вони для мене стануть як рідні. Ці почуття не передати, коли вони говорять «Дмитро Сергійович». Перший тиждень аж мурашки по шкірі бігли, доки не звик до цього.  Навіть коли вони робили маленькі капості, то ніхто на
них зла не тримав, бо це ж діти. Мабуть, хоча ні точно всі приємні моменти пов’язані саме з ними.

        

         Цікаво, що діти відчувають те, як ти до них ставишся. І якщо ти ідеш до них з відкритим серцем то ймовірно що вони відповідь буде взаємною. Круто було, коли менші дівчатка говорили, що в них найкращий, найгарніший, найрозумніший вожатий (ну це вони про мене говорили =) ). Коли дивишся в ці щирі оченята то мимоволі пробігає думка про те, що блін круто працювати з дітьми.

         Після кількох днів перебування в таборі, вже не здавалося що це покинути школа чорнобилю. Кімнати стали дуже затишними і навіть думки не виникало що це звичайний клас. І те що нас поселили в коридорі було навіть дуже круто.

         Під кінець табірної зміни ми стали, як одна велика родина, як один «організм». І коли настав час прощатися було пролито не мало сліз. Скажу чесно, навіть я, ранив скупу чоловічу сльозу. Адже всі діти стали частинкою мене.

         

          Загалом ця практика залишила вагомий слід в моєму житті. Ніколи не міг би подумати, що мені так всього і всіх не вистачатиме.